Sunday, December 20, 2009

Про те що блищить

(Фотографії й малюнки поцуплені з Замлеру, форумів німецьких резервістів та сторінок міноборони ЗСА)

Колись, здається ще Наполеон, відмітив парадокс кохання військових до емальованих кавалків металу і цілковиту згоду ризикувати життям аби лише отримати таку прикрасу на груди. Ця байка буде про предивні речі на парафії військового гламуру і про те наскільки y світі важко знайти оригінальниx ідей, Початок лежить аж у далекім 20-iм грудня 1939 року, коли німецька піхота місила глину зі снігом десь на теренах Польщі. Щоб підняти бойовий дух солдатів райху генерал фон Брауxіч запровадив сріблясту відзнаку у вигляді вінку з дубового листя з гвинтівкою посередені. Для нагородження солдат мав потовктися на фронті мінімум 3 дні в піхотнім відділі. Для тих, хто жив у комфорті моторизованих частин запровадили відзнаку бронзову і “дух було піднято”. 3вали цю штукенцію Infanterie Sturmabzeichen.

Hезабаром надійшла скарга від саперів: мовляв, ми дорогу прочищаємо, по мінах пішки ходимо, а блистючі значки то лишень піхотi? Непорядок!

Дідько з вами! Сказав генерал фон Брауxіч й запровадив відзнаку під назвою Аllgemeine Sturmabzeichen. Щоб дістати її сапер мусів покрутитися на передовій з три дні і на кітель в районі селезінки вішався орел в дубовім вінку з затиснутими в кігтях баґнетом і гранатою. Ніби усі були задоволені. Однак події розгорнулися за власним капризом, що носив назву "партизанка". Ця штука не визнавала жадних бойових традицій і привілей отримати під дупу від суворих російських мужиків тепер належався усім родам військ включно з короткозорими конюхами з обозу та підстаркуватими резервістами-жандармами, яких й за солдатів як слід не вважали. Під кінець війни довелося видавати Аllgemeine Sturmabzeichen наліво й направо та ще й розширити підвиди відзнаки, оскільки розважальний шпацер під Москву перетворився на повний армагедон.

Фалерна морока не мала виключно німецького забарвлення . Приблизно в той сам час у славетнім й непероможнім американськім війську коїлися власні проблеми: селепки діставали в макітру, а через те, що нагороди давали однакові як “штабним” так і “маршовим”, хлопці почали бурчати. Тому у 1943-ім році для піхоти запровадили Combat Infantryman Badge (CIB), або бойову піхотну відзнаку. Її зовнішній вигляд майже повністю повторював німецький варіант: рушниця й вінок з дубового листя. Слід дати належне винахідливій Америці: не стали повністю перебирати ідеї райху, а розробили дещо інакшу систему. Піхотну відзнаку можна було одержати й у мирних умовах, але не бойовий варіант, а звичайну планку без вінка, Expert Infantry Badge (EIB). Отримати її могли лише піхотні бійці та бійці спец підрозділів. Згодом критерій розширили на всі військові професії, але носити відзнаку на уніформі залишеється привілеєм виключно піхоти. Іншими словами, якщо піхотинець нарешті набрався розуму й перехотів бути гарматним м'ясом та (закінчивши курси) став шофером, блискучу цяцю відбирають.

Для бойової піхотної відзнаки устав мінявся щодня з самого її заснування, та й досі в Пентагоні не можуть вирішити, чи дозволяти кухарю, що колись повоював у Персидській затоці в якості ґренадира, носити "CIB"? Така прискіпливість пояснюється високим статусом нагороди -- немов своєрідним знаком якості. Окрім того її можна носити на польовому однострої, на відміну від цілого списку селепківського добра наприклад медалів чи аксельбантів.

Чи то через схожість дизайну відзнаки, чи ще якоїсь біди , пригоди в американців почалися також “німецькі”, хоча, як завжди в Америці, з власними візерунками. На відміну від солдатів фон Брауxіча, солдатів Паттона ніякі партизани не бадерували, скоріш навпаки. Але була одна прикра обставина, яка й понині дає за себе знати, дарма що y видозмінених формах. При кожнім піхотнім відділі був причеплений санітар з великим червоним хрестом на гельмі. Згідно конвенцій він не приймав участі в бойових діях і займався виключно витяганням поранених в напрямку шпиталю. Одначе, червона біда на шоломі була чудовою мішенню. До того ж, підбитий санітар дуже погано впливає на ентузіазм решти солдатів: нікого не втішає переспектива лежати з кулею в череві і чекати: чи то свої порятують, чи то чужі відправлять духи лапати. Отже шоломи з червоними хрестами досить швидко зникли, а карабінами медики заоорудували рясніше від шприців з морфиною. Tепер вони нічим не відрізнялися від піхотинців довкола і могли отримувати бойові нагороди й виплати? Рожеві мрії! Kомандування було незрушне: за конвенцією, медики не є бойовими солдатами, тому бойова платня не про них. Не про них й бойова піхотна відзнака, за яку (до речі) належалося 10 доларів щомісячно. Беручи до уваги, що денна платня цивіліста в ті часи і аж по 50-ті роки становила 3-5 зелених, можна зрозуміти обурення санітарів. Мало того, що на бойові нагріли, а тут ще й бойову відзнаку разом з преміальними затерли!

Щоб якось втихомирити страсті, аж у 1945-ім році була введена окрема відзнака для медиків. Її бойовий характер підкреслювався дубовим вінком, сама ж вона мала форму гадюк на ношах. Платили за неї в половину від піхотних, та на той час почали виплачувати бойові усім солдатам, а ще черeз пару місяців закінчилася війна і тему зам'яли за неактуальністю.

Так склалося , щo ні одне покоління селепків у Америці не обійшлося без участі у якійсь стрілянині. Цю сумну істину пояснив мені, двадцяти річному салазі дріл-сержант на світанку служіння країні жовтого дзябла. Якщо викинути з його промови усі матюки й стусани, то залишиться приблизно наступне: "той хто гадає, що дасть ради відсидітися у національній гвардії й спокійно використати стипендію за це ні разу не виступивши під люфи якого-небудь ворога, є дегенератом й заслуговує на кулю до статевих органів, аби така прикрість принаймні не множилася світом.” Отож проблеми зі статутом бойових відзнак знову вигулькнули на поверхню з початком Корейської війни і вже не ніколи переставали бадерувати світлі голови п'ятикутного будинку .

Слід зазначити , що на цей раз медики сиділи тихо: бойові повернули, а нерівність у грошах за відзнаки зникла, коли у 50-х скасували виплати як за Combat Infantry Badge, так і за Combat Medic Badge. До того ж у 1965-ім році ввели Expert Field Medical Badge, або відзнаку медика експерта, для тих, хто здав спеціальний іспит, у форматі схожому на експерта від піхоти. Потрапити на цей іспит, що триває декілька днів, а ще більше його здати, нелегка справа. Зазвичай вдається кожному селепку з десяти. Але носити Expert Field Medical Badge так само як і Expert Infantry Badge можуть лише представники профільного фаху. Тому виника логічне питання: навіщо, скажімо шоферу, яйця морочити за кавалок бляхи, що ніде окрім особистої справи не відіб'ється? Тим не менш, щороку купа солдатів з різних професій ламає руки, ноги й голови щоб дістати подібний "штамп крутості" до Теки 201, до якої йдуть усі дані про бійця.

В'єт Нам підняв стару міґрень. На цей раз нервувала фельджандармерія. Ці хлопці приїхали під Cайгон лапати п'яних селепків на відгулах, та регулювати рух по сільських дорогах. Але раптом, то тут то там, вони опинялися у самому епіцентрі бойових дій, особливо коли “чарлі”, готуючись до першотравневих свят, намагалися узяти якийсь віддалений гарнізон штурмом. Замість махання поліцейським жезлом, фельд’єґері, мусіли знова опановувати технікою стрілянини з важких кулеметів, та баґнетним боєм.

На той час схема підвищення по службі у армії перейшлa на систему пунктів. За цивільну освіту, нормативи з фізичної підготовки, знання іноземних мов командування почало давати певну кількість балів. При наборі необхідної суми, та складанню іспитів солдат отримував підвищення у званні. А з ним і підвишку у платні. Bідтоді стати єфрейтором на службі в Дядька Сема, означало отримати 10-20 відсотків підвишки до місячного заробітку. Саме тому, американцям важко зрозуміти радянський вислів про приоритет доньки курви над сином єфрейтором. Адже навіть у 1995-iм різниця у платні салаги й його наступника становила сотню доларів.

Hагороди зайняли у системі пунктів не останню чергу. Якщо норматив зі стрільби вартий 5 пунктів, то за бойову відзнаку можна отримати втричі більше. Та раптом почали відбуватися дивні речі: селепко піхотинець міг y півтори рокy стати сержантом в той час, коли військовий поліцай, що махався у джунглях чи не більше від піхотинця, мусів прiти за той сам ранґ добрі роки 3. Народ заскрипів зубами.

Запроваджувати нову бляху для фельд’єґерів не стали i виходили з ситуації по різному. Для одних зробили вийняток у правилах і дозволили носити СІВ, іншим компенсували медалями в таку самy суму пунктів. До речі, приблизно на той час приходиться "інфляція" у американських військових відзначеннях. Скромний американський селепко почав виглядати немов маршал Жуков з різноманітністю кольорових гам не набагато меншою від славетного генерала. Одначе, попри переконання героїв російських патріотичних форумів "дикою кількістю медалів" американських селепків не балують, хоча на перший погляд може й скластися інше враження. Справа в тiм, що, по перше, половина планок на американськім однострої не нагородні, а кваліфікаційні, як у Швейцарії. По друге, за два роки служби американець накатається по таких палестинах, до яких Ваню з Рязані не занесе навіть на уроці географії. По третє, хоча в американськім війську є загальні нагороди за кампанії (як і у Британії), серед них немає жодної "ювілейки". Ну й по четверте, ширина російської медальної планки приблизно 25мм, а американської 35мм. Тобто те, що росіянин вкладе у 2 ряди, в американця ледве влізе до одного. Відповідно здається, що у селепка "грудь в крєстах", а насправді досить скромненько. Є ще пара деталей, але про ці якось іншим разом.

У 1975-ім році Південна Азія закінчилася і селепки поїхали дослужувати додому у більш спокійних умовах. Гренада і подібні конфлікти не зробили погоди, бо були відносно не кровопролитними і досить нетривалими. Все було тихо й мирно. Аж тут надійшов Ірак...

Однією з перших поранених, ба й полонених була підкапрал Джессіка Лінч, що ніякого відношення не те що до бойової професії, а навіть до бойової частини не мала. За іронією долі, лише місяць перед тим жінкам в чергове відмовили у дозволі обирати бойовий фах. І тут раптом отакої! Повстанці, що почали з'являтися під кінець 2003-го року швидко збагнули, що зачіпати піхоту й кавалерію, в яких тактика бою відпрацьована до рефлексу павлівських псів, собі дорожче. Тому прокумекавши різницю між панцирником і бензовозом, муджахеди одностайно надали перевагу бензовозy. Тим більше, що президент Буш гарно виступив на кораблі, поздоровив усіх з перемогою, а командування вивело броньовички з постачальних конвоїв залишивши лише блок пости й усяку фігню гвинтокрилу, яка може допомогти лише якщо її вчасно викликати. А це (з власного досвіду) не завжди вдається, та й хлопці з рушниками на голові теж не пальцем роблені і атакувавши конвой роблять ноги в темпі.

Не забираючи лаври в піхоти, мушу зазначити, що невдовзі кожен пересічний армійський бухгалтер міг отримати свою кишенькову версію Сталінграду, якщо у місцевого населення раптом з'являлися час і надхнення. Та що армійський, мій коллежка з Повітряно Військових Сил під кінець ротації у Мосулі, що тривали3 місяці для цього роду військ, мав за пасом 10(!) сутичок з муджахедами.

На початок 2004-го року американці мали те саме, що німці на кінець 1941-го -- добре налагоджену партизанку з місцевих. Кінця й краю їй не було видно і звичайно ж тримати бойові відділи по цілому Іраку не було можливості. Поступово польові кухні, шпиталі, пересувні водоочисні відділи збагнули, що коли є бажання повернутися живими додому треба відростити такі пазурі, аби в мирного Іракського населення назавжди відпало бажання закладати міни до здохлих собак, чи надхнення брати штурмом рефрижератори з котлетами по київськи (так, ними в Іраку теж годували).

Oт саме на цей перiод i приходяться перші зареєстровані випадки військових злочинів. Піхота є надрочена професійно замітати свої сліди. Спецназ може відправити до Аллаха цілий колгосп, i ніхто не дізнається. З небойовими частинами справа інакша. Захистити свою бензоколонку вони ще дадуть ради, але не сприймати події близько серця вже не можуть. Тому часто густо, відстрілявшись від нападників, що засіли в мечеті, рота бухгалтерів не блокувала квартал, як прийнято в конвенції та не чекала на професіоналів, а відстрілювала й закидувала гранатами все, що було в квадраті з якого пролунали перші постріли, навіть, якщо повстанці вже давно подалися "за дунай". Дійшло до того, що під час допитів деякі полонені зізнавалися, мовляв спеціально виглядали жінок-солдатів на вантажівках, бо знали, що це не штурмова частина і якщо її зачепити, то цивільне населення у цій місцевості вже ніколи не махатиме руками проїжджачому конвою.

Польове командування в кінець забімбало Пентагон ребусами з нагород бойовими вiдзнаками зразка CIB та CMB. Кому їх давати, кому ні? В кого стріляють по конвенції, в кого не по конвенції. Батьки командири не одразу допетрали чого від них хочуть, але потроху ситауція почала виправлятися. На початок були введені медалі за Іракську й Афганську кампанії. Вони замінили, чи вірніше сказати доповнили Експедиційну Антитерористичну Медаль введену урядом для всіх, хто якимось боком приймав участь у бойових (і не дуже бойових) діях по 9/11. Тим, кому ії вже вписали, дозволили поміняти запис на відповідну кампанію в нагородних листах. Ще одна особистість: якщо у СРСР чи країнах нащадках прийнято перед строєм урочисто чіпляти медаль чи орден, то в американців такі сентименти входять до категорії екзотики. І хоча сентиментальні навішування командирами хрестів перед усім чесним народом інколи трапляються, найчастіш справа обходиться видачею посвідчення десь у відділі кадрів.

Дозволю собі ще один екскурс до історії. Під час Другої Світової війни командири США так само нагороджували своїх солдатів медалями як і їх коллєґи по іншій бік фронту, чи союзники яких (так як поляків чи французів) не було викурено з власних країн. Одначе по війні ніхто й ніколи не бачив селепків з цими відзнаками на парадах чи ще десь, як наприклад радянських ветеранів, завжди готових прикрасити собою будь-яке свято немов новорічні ялинки. Справа в тім, що практичні янкі швидко збагнули вагу кольорових металів які підуть на нагороди замість, скажім, на набої чи запчастини до літаків. Попри розлогі думки світової спільноти, коли треба американці стають економнішими від гольштинських каштелянів і тому, замість медалів, почали видавати самі планки "до ліпших часів". Пізніше у солдатів з'явилася можливість виписувати свої нагороди через Департамент Ветеранів, чи просто купувати у воєнторгах, але традиція носити повнорозмірні відзнаки на уніформі, чи ще десь, так і не прижилася.

Як і в інших країнах з багатим досвідом інтервенції, в Америці кампанійські і призовні медалі не несуть великої ваги серед військових і використовуються селепками переважно для обнюхування одне одного: "цей служив в Афганістані, а цей з Оману цілу війну не вилазив, курва така". До останнього часу в цій системі залишалася прикра дірка. Як в Афганістані, так і в Іраку були місця де жовнір жив мов в Бога за пазухою, без ризику для свого дорогоцінного здоров'я. Довелося познайомитись з однією зенітчицею, що простирчавши цілий рік у Тікріті не почула навіть пострілу. З іншого боку, як вже писалося раніше, деяким селепкам довелося відчути на власній шкурі усю силу кохання звільнених від саддамового іга муджахедів. І якщо піхота в подібних випадках y котре гребла лаври, то усі решта діставали дулю з маслом та принизливе поганяло POGUE, що у селепківському фолькльорі розшифровується як "person other then grunt" або просто "не бойовий пацан". А пацани були таки досить бойові, у всякому разі, були відділи постачання, яким не знайшлося місця по профілю і які по короткій підготовці були закинуті патрулювати Багдад. Їх досягненням було те, що муджахеди дуже швидко зрозуміли: довге волосся під гельмою та шмінка на варґах, ще не означають "каравул капці". Якось показали відео, де одна "Ельза Баварська" прасує бородатого ісламіста, якого щойно викурилa газом з приміщення де той проводив джихад. Видовище не для дітей.

Вже коли виходив на демобілізацію, пішли чутки, що вводиться відзнака, на зразок СІВ для не бойовихпрофесій. Називатиметься вона САВ, або Combat Action Badge. У моряків і маринів вже давно було щось подібне під назвою Combat Action Ribbon.

Армійський еквівалент давався за ті самі критерії. Щоб отримати цей кавалок нікельованого щастя треба було відповідати тим самим критеріям, які вимагали від німця-не-гренадира у далекі сорокові для отримання Аllgemeine Sturmabzeichen . З тижня на тиждень чекали рішення Пентагону. І дочекалися: в одному з інформаційних випусків по армії дали малюнок проекту. Далі довго нудилися, поки прийшло затвердження, а далі і сама цяця з'явилася у воєнторгах. Дизайн змусив мене сісти на дупу: баґнет і граната… десь вже я це бачив. Найсмішніше в цій ситуації було те, що отримати до комплекту озброєння обидва "знаряддя праці" зображені на відзнаці не піхотинцю майже неможливо. Звичайно в учебці вчать гамселити манекени радянських солдтатів та кидати в них бонбами, але поза тим нормативи закінчуються. Отже комбінація “вінок, багнет i граната” віднині належиться не лише птасі з гакенкроцйлем в кігтях. Тепер подібне асорті з флори й залізячча зветься “Нагорода за ближній бій Американського війська” = Combat Action Badge of the United Stated Army. На цьому пригоди не закінчилися. Відзнаку затвердили ретроактивно для усіх військових. Отже, якщо селепку надрали дупу рік до встановлення цього гламурного кавалку бляхи, він теоретично може подати рапорт про свою кваліфікацію? Теоретично так, але на практиці чорта з два! Для отримання нагороди потрібен рапорт командира, а що робити, якщо бувший ротний вже 3 місяці як застрілився після звільнення y запас по пораненні? Коли командування зіткнулось з такими прикрими випадками (а щоб розрухати будь-яке командування подібне має трапитись не раз й не два) довелося міняти устав. Тепер рапорт командира може бути замінений свідченнями двох присутніх при тому героїчному дупонадранні.

Задля історичної справедливості варто сказати, що, принаймні офіційно, Combat action badge не розроблявся за взірцем Allgemeine Sturmabzeichen. Були розробки геральдичного інституту військових сил (є така дивна контора) і згідно однієї з версій за зразок узяли маловідому неофіційну відзнаку, що була встановлена командуванням армії в районі демілітарізованої зони в Кореї. Ця відзнака входить до категорії полкових і на однострої її можна побачити лише під час урочистостей в частині, що цю відзнаку встановила. Однак неофіційність не принижує її ваги серед солдатів, адже патрулювання 38-ї паралелі довший час вважалося одним з найнебезпечніших завдань.

А що сама Sturmabzeichen? З закінченням Другої Світової Війни вона була денацифікована і ветерани Вермахту й СС у Бундесвері доношували її на новім однострої. Від Allgemeine Sturmabzeichen була виколупана свастика, а звичайний Sturmabzeichen позбувся навіть орла. Разом з ними пройшла денацифікацію й зловісна Bandenkampfabzeichen (BKA), відзнака за боротьбу з партизанами. На ній затерли свастику. Цікаво, що коли німці знову зтикнулися супротивником під час пригод на Балканах і пізніше у Афганістані усі пропозиції по відновленню такого роду нагород були сором'язливо зам'яті у бундестазі разом з проектом нагородження Залізним Хрестом. Брак відзнак за бойовий досвід у бундесвері намагаються компенсувати широким використанням "класностей" та напів-спортових професійних відзнак, що виконують приблизно таку саму роль, що й Infantry Expert Badge у ЗСА.

Епілог

Я вже був рік як попрощався з армійськими галіпе, коли мій товариш, що залишився покутувати в унтерах вислав депешу до нашого бувшого підполковника, який отримав підвишку й вмостився у Пентагоні. Від задоволення новим положенням справ, той вирішив умилостивити усіх своїх бувших підопічних і тому штурмував Департамент Армії , поки всій нашій роті, що стояла в Мосулі й тій, що тримала периметр в Абу Граїбі, не дали відзнаки за ближній бій. Таким чудом мені прийшов пакет з привітаннями і навіть самою відзнакою, що трапляється в армії як вже сказано вище досить рідко. Коли отримав офіцерське звання у ВПС, виявилося, що Combat Action Badge заборонений до носіння на уніформі. Згадалися ті "льотчики", що ганяли вантажівки причеплені до армійських батальйонів. Їм теж дали цю відзнаку, але носити її вони ніколи не зможуть. Командування ВПС винесло це оригінальне рішення міркуючи наступним способом: Combat Action Badge носиться як на кітелі так і на польовому однострої. Більшість солдатів ВПС в бою не побували, тому нема шо гусей дрочити. Натомість ввели окрему медаль предивного вигляду, на яку можна той нещасливий САВ поміняти у відділі кадрів після довгої тяганини й мороки зі славетною військовою географією. Гриціан вирішив, що в світі є справи й поцікавіше.

No comments:

Post a Comment